Статьи в прессе

Стаття в «Демократичній Україні»

Герда... Згадаємо тендітну й мужню дівчинку з казки Андерсена «Сніжна Королева». Це її маленьке гаряче серце, сповнене любові, віри й надії, розтопило крижаний морок байдужості, лицемірства й ненависті.

У андерсенськійГерді, виявляється, є сестра за духом, що живе в Україні, точніше - у Полтаві. Ця невелика на ріст, але вже доросла Герда пише вірші й музику. Своїми піснями, сповненими любові, вона також намагається розірвати зачароване коло нашої повсякденної байдужості, зневіри й несправедливості.

П'ять років тому холодна тьма мало-мало не подужала Герду-полтавчанку: дівчина дивом вирвалася з обіймів клінічної смерті. Відтоді вона несе людям свою творчість, тому що вважає, що сам Господь Бог поклав на неї цю місію.

ПісніГерди дуже своєрідні: мелодійні, беззахисні, ніжні, іронічні, усміхнені, відверті. Сутність Герди - у гостроті сприйняття життя.

Нині вона є популярною радіоведучою, солісткою філармонії. Пише книжку. Її доля - це шлях таланту до визнання. І тим вона теж цікава.

«Є пан у Києві, а всі інші - холопи»

- Герда - це артистичний псевдонім?

- Так, але я вже із цим ім'ям злилася. А от з ім'ям, що я одержала при народженні, у мене пов'язані дуже погані спогади, я постаралася начебто відійти від нього, тепер я Герда у всьому: і в житті, і на сцені.

А ще Герда тому, що начебто народилася вдруге: я серйозно занедужала, виникло ускладнення, що ледь не відправило мене на той світ. Але ангел-охоронець подав мені руку. Після цього я почала писати пісні. Згодом і заспівала, сама роблю репертуар для себе. Співачка Герда намагається наслідувати маленьку казкову дівчинку, що зцілила хлопчика Кая непереможною добротою-ніжністю. Нам всім іноді не вистачає впевненості, аби тільки захищати ближніх і свою душу від життєвих безладь. З холодом і тьмою треба боротися насамперед у собі, тоді не будеш ставитися кволо до подій в країні, а будеш брати в них активну участь.

- У чому полягає твій «рецепт»?

- Я намагаюся чесно робити свою справу. Я солістка Полтавської філармонії, ведуча музичної програми «Полтавський хіт» на FM-станції «Нова хвиля». Я не просто відображаю події шоу-бізнесу, а сама втручаюся в процес: допомагаю в організаціївсеукраїнського рок-конкурсу «Мазепа-фест», «розкручую» регіональних музикантів, тобто намагаюся ознайомити людей не тільки із власною творчістю, а й зі справою наших полтавських виконавців.

- Чому ти вирішила, що твої пісні потрібні людям?

- Тому що я дуже хочу стати кращою. Дуже хочу, щоб земля й люди стали чистіше. Ця дитяча мрія зміцнює мене. А дорогу долає той, хто впевнений. У мені якраз зміцніла впевненість, що мені потрібно донести до людей все те, що відчуває моя душу. Іноді я пишу пісні, нібито зчитую небесну інформацію, принаймні мені так здається, я не розумію, як народжується моя музика й поезія, вони мене іноді настільки «тримають», що я не можу заспокоїтися, поки готова пісня не пролунає. І тоді я розумію, що ця пісня не могла не з'явитися.

- Як ти визначаєш свій стиль?

- Це стиль настрою: я пишу й бардівські пісні, і денсові, і поп-рок. Усе більше схиляюся до поп-року, тому що мені більше подобається серйозна жива чесна музика, якою є, наприклад, рок. Недарма серед моїх друзів більшість років-музикантів. Саме в їхньому живлющому середовищі виростають майбутні «Океани Ельзи», «ВВ», Мандри» і т.п.

Але... Скільки талантів губиться й зневіряється на дорозі до визнання. Ця кричуща проблема як у дзеркалі відбилася в так називаному відборі українського представника на конкурс «Євробачення». Усе відбулося келійно й несерйозно. Фігурувала хіба що столиця, а в провінції талантів начебто немає зовсім.

Їх майже не бачать й в обласних центрах. Подивимося, наприклад, на такий захід, як свято «День міста». Кого бачимо й чуємо? Рік у рік ті самі столичні «варяги». І пісні звучать ті ж самі. Особисто мене полтавські керівники культури до певного часу вперто не помічали. «Хто така ця Герда?» зневажливо потискували вони плечима й елементарно не допускали до сцени. Що я тоді почала робити? Записувала свої концертні виступи в Харкові або у Львові на відео й вручала касети функціонерам, а їм тоді подітися було нікуди: вони на власні очі бачили, як публіка в ажіотажі скандувала ще 5 хвилин: «Герда, Герда!».

Та головний суддя - народ, але до народу ще треба добратися.

Нині моду диктують радіоканали, але дотепер більшість FM-радіостанцій в Україні злочинно (а як ще назвати знущання із власної культури?) ігнорують українських виконавців, віддаючи перевагу росіянам, мов, серед наших немає нікого гідного. Брехня! Імовірно, «ефемщики» просто на обізнані, у їхні руки не доходять знайомства з тією якісною музикою, яку розсилає по всій Україні така компетентна структура як «Фдр-радіоцентр», що спеціалізовано й прискіпливо аналізує весь український шоу-продукт. Якби ці пісні звучали в ефірі, то люди, я не сумніваюся замовляли б не тільки Глюкозу або Кіркорова.

- Від чудового художника Сергія Якутовича я почув: «Талант - це вміння свої здібності донести до людей».Отже, ставлю питання руба: яким чином провінційним виконавцям можна вийти в люди, тобто пробитися на всеукраїнський рівень?

- Всі люди, які створюють і намагаються пропагувати музику, живучи на периферії, а не в столиці, начебто перебувають у зачарованому колі. Щоб стати популярним у себе дома, наприклад у Полтаві, треба заявити про себе десь в іншому місці: у Києві, Москві, Варшаві, Лондоні... І тоді ти, немов на білому коні, повертаєшся на малу батьківщину - і вона тебе визнає. До речі, така сама ситуація й у київських артистів. Звичайно, дещо на іншому рівні.

Міністр культури Оксана Білозір одним з пунктів своєї програми озвучила тезу про децентралізацію культури. Суть у тім, щоб розірвати це зачароване коло, коли все відбувається в столиці. Адже майже всі гроші, всі ключові мас-медіа, шоу-бізнес структури, фестивалі, студії звукозапису, найбільші оптові бази по продажі музики, впливові радіостанції й т.п. - все це чомусь сконцентроване в столиці. А це неправильно. Всі тільки виграли б (і в сфері культури, і економіки), якби кожен регіон мав свою власну «столицю» і не гіршу, чим Київ, інфраструктуру. Тоді б ми могли говорити про вільне змагання талантів, ресурсів, конкурсів і чого завгодно іншого. Тобто украй назріла необхідність «розгерметизувати» нездорову, ненормальну ситуацію. А зробити це без фінансів неможливо. Тоді, думаю, потрібно, щоб місцеві органи культури мали й повноваження, і кошти для того, щоб підтримувати таланти, робити їм, у буквальному значенні, ім'я. Звичайно, насамперед за рахунок активної діяльності (акції, конкурси, фестивалі, сольні концерти й т.п.). Все це можливо й, якщо розібратися, насправді не має потреби у великих сумах. Я впевнена, що про це знає наш міністр культури, і знають у регіонах. Потрібна, як це говорять, політична воля - і в центрі й на місцях. Фактично мова йде про культурне самоврядування. Уявімо, скільки молодих тоді прийдуть до культури, творчості й не потраплять у пастку наркоманії, алкоголізму й злочинності.

Я розумію, що це - комплексна проблема, тобто по сегментах її вирішити неможливо. На місцях, наприклад, у тій же Полтаві треба відкривати молодіжні центри й клуби з живою музикою, створювати свої аудіокомпанії, які будуть пропагувати місцевий продукт, організувати, скажемо, фестиваль «Золоті голоси Полтавщини», відроджувати філармонійний рух і т.п.

Ми живемо в XXI сторіччі, а взаємини у вітчизняному шоу-бізнесі - як у дев'ятнадцятому: є пан у Києві, а всі інші - холопи. Так не повинно бути.

- На які перешкоди насамперед натикаються молоді обдаровання?

- Не секрет, що майже всі столичні зірки - це колишні провінціали. Але треба перейти Рубікон. Є певного роду «расизм»: ага, ти киянка, виходить, краща; полтавчанка або житомирянка - гірша. Я пам'ятаю випадок, коли одна з полтавських співачок із чудовим голосом приїхала в Київ на конкурс «Пісенний вернісаж», але її не допустили лише тому, що її фігура дещо не відповідала відповідним параметрам. У нас чомусь головним критерієм є ноги, а не голос і гарні пісні.

- Закрив очі й - порожньо...

- Так, спочатку візуальне враження, а потім - мистецтво співу. Головне, на мою думку, як і про що співають. Хочу звернути увагу на тексти. Вони часто просто жахливі й до поезії не мають ніякого відношення. Раніше до цього ставилися дуже серйозно, і я мрію, що такий час повернеться. Сама намагаюся писати не тексти, а вірші. Точно так можна створювати не вправи із сольфеджіо, а гарні мелодії. Не секрет, що в нас засилля антимелодійних пісень. Чимало співаків з потужними голосами йдуть зі сцени через брак репертуару.

Без «жартів» не обходиться: то в мене з'явився двійник, то переплутали з Валерією».

- А як ти особисто виборюєш місце під сонцем?

- Я долаю стандартні сходи. Спочатку мене помітила радіостанція й дала можливість «засвітитися». Чотири роки роботи - і вийшов компакт-диск «Лабіринт». Майже разом з тим - кліп. Звичайно, все це в обрамленні концертів. У фестивалях я поки не беру участі. Чому? Тому що відомо заздалегідь: місця від першого до п'ятого вже «забиті». Намагаюся дожити до чесних змагань. А от до конкурсу «Євробачення» я маю ще «дорости», треба багато над собою працювати, щоб прийти й сказати: «Я хочу брати участь у фестивалі такого високого рівня».

Поки що, стверджуючи ім'я Герда, я часто зіштовхуюся з казусами, неприємностями й смішними ситуаціями.

- Наприклад.

- В одній популярній радіопрограмі з'явилася пісенна радіопередача про Герду, до якої я не маю ніякого відношення. Звичайно, мене це схвилювало, тому що в шоу-індустрії вже досить добре відомо про одну Герду - тобто про мене.

- У справжньої Герди з'явився двійник?

- Напевно. Я початку консультуватися в поважних інстанціях. Мов, я підписую власні тексти й музику ім'ям Герда, у мене є авторське - офіційно зареєстроване - право на всі мої твори, я маю відповідні афіші. А мені говорять: «Ні, повинна бути ще торговельна марка «Герда». Але ж я співачка, а не фірма, що виготовляє цукерки...

- Я згадую історію про Таю Повалій і локшину «Тая». До речі, Повалій програла в суді, захищаючи своє артистичне ім'я...

- Тут на перший план виходять етика й мораль. Чомусь у Росії не з'являються нові співачки Жасмін, або в нас нові Руслани. Цікаво, що на радіо поважні «дядьки» знали про мене (їм раніше вручили мій диск), вони іноді навіть передавали мені привіти: «Чарівній Герді наші поздоровлення». Тому подальше для мене було незрозумілим. Але ситуація «розрядилася» сама собою. Самозваний проект «Герда» провалився. Однак суть у тім, що мені такий мінус не потрібний, я не хочу ніяких асоціацій з негативом. Я чесно й професійно працюю, не співаю в ресторанах, як солістка обласної філармонії мене можна побачити в концертних залах або музичних клубах.

- Розкажи про смішний випадок.

- Це знову про те, що кожен артист повинен створити собі ім'я. Якось мене запросили з концертом у районний центр - на свято Івана Купала. Розпорядник говорить: «Герда, у вас у запасі ще сорок хвилин». Я думаю: «Добре, є час переодягтися й вийти гарною». А поки що без макіяжу, у джинсиках, у кросівочках, тільки мої імідж кіски при мені, розмовляю зі звукорежисером про черговість пісень. І раптом мене бачить ведуча, підбігає до мене й сповіщає: «До нас приїхала відома співачка Герда, поздоровляємо її» і передає мені мікрофон. Я зніяковіло виходжу, опановую собою й починаю співати. Після запланованих шести пісень підбігає звукорежисер і шепотить: «Герда, потягни програму, тому що інша група дещо спізнюється». На п'ятнадцятій пісні зрештою все влаштувалося. На мене набігла публіка, стільки автографів я в житті ще не давала. Якась жінка дарує квіти й говорить: «Вибачите, ми не знали, що Ви приїдете з Москви». Я не звернула уваги. Але от дівчинка говорить: «Герда, заспівайте, будь ласка, пісню «Літак». Я говорю: «Це ж пісня Валерії". Вона: «Ми знаємо, що Ви змінили своє ім'я, розвелися із чоловіком, розуміємо Ваш стан і дуже Вас любимо. Я Герда говорю, а не Валерія, я - Герда». «Не треба приховувати. Ми все знаємо». Я знову: «Я - Герда. Я не співаю пісень Валерії, тільки свої власні». «Ви молодець, молодець...» Тоді я співаю ще одну свою пісню, між куплетами необережно зривається з мови: «Якщо хочете, танцюйте із мною!.». Люди сприйняли це буквально й дружно ринулися на сцену, почали танцювати й підспівувати. Зрештою пісня скінчилася. Наступна рок-група мала мороку. Публіка вже не захотіла сходити зі сцени, тому постійно вимикалася апаратура. Соліст мужньо співав, і хтось із юрби вихопив у нього мікрофон і закричав: «Нехай співає Валерія!». Я дотепер не можу осягти, чому вони вирішили, що я Валерія. Подібності ніякої - ні зовнішньої, ні тембральної. Я засміялася тоді, але то, імовірно, був сміх крізь сльози. Я навіть звернулася по мікрофоні: «Дорогі друзі, я - Герда, я не маю ніякого відношення до Валерії й ніколи не мала». Однак їм було вже все одне. Напевно, пиво було дуже міцне.

Але згодом я прийшла до рівноваги. Поїхала з концертом у Харків, де в мене майже рік назад був виступ. І представте, мої прихильники довідалися, що я приїхала знову, розшукали іншу концертну площадку й прийшли, щоб мене послухати. Повний дружній зал - от що найбільше хвилює. Це наводить на думку, що я на правильному шляху. Головна сходинка - коли тебе сприймають і розуміють люди.

- Хто ти поза професією?

- З парашутом я не стрибаю, на авто не ганяю, макраме не плету. Знесилена, я можу завалитися спати. Коли погано на душі, виключаю телефон, аби тільки нікого не чути. Але дуже незабаром говорю собі: «Ти що, ненормальна? Досить панькатися з депресією!». І я телефоную друзям, іду в театр, в оперу, на природу. Дуже гарний рецепт від депресії - узимку з'їжджати на санках із шаленої високої гори, улітку - борсатися в річці.

А головний стимул для гарного настрою - творчість.

Володимир Коскін ["Демократична Україна" від 21квітня 2005 р.]